81 річниця Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Пекельні цифри та слова 

У серце б’ють, неначе молот,

 Немов прокляття ожива. 

Рік тридцять третій. 

Голод! Голод! 

  
 Спогади Войціховської (Поташної) Тетяни Юхимівни,1926 року народження. Яка під час голодомору проживала у місті Корюківка теперішньої Чернігівської області, згодом мешкала у селі Дубівці.Тернопільського району. "Проживала в багатодітній сім'ї, де, крім двох батьків, було семеро дітей. Весною 1933 року ходили по околицях м. Корюківки: по полях, ровах і сапами, лопатами виривали з ґрунту картоплю, різне коріння. В час розпускання листя дерев їли молоді листки липи, а також сушили їх, розтирали на муку і пекли з цієї муки паляниці. Батько працював столяром на цукровій фабриці то іноді приносив додому кусок хліба. Мати доглядала дітей, які в час голодомору вижили. Під час німецької окупації, навесні 1942 р., мене вивезли в Німеччину."

Голодомор

Голодна смерть, напевно, найстрашніша. Вона повільна, довга і тяжка, Жахлива і пекельна, найлютіша, Бо зводить з розуму й така тривка... А це ж було... І ніде правди діти, Що заподіяли цю смерть більшовики. Дорослі мерли, старики і діти — Це геноцид кривавої руки. Щоб наш народ нескорений здолати, Що прагнув волі і в борні стояв. Його рішили в чорнозем загнати, Щоб голову вже більше не підняв. Вмирали сім’ї, вимирали села... Бо все забрали, що народ зростив. Статистика доволі невесела... Мільйони більшовицький кат згубив. А ті, хто вижив, будуть пам’ятати, Як голодом морили чесний люд. Бо ж пам’ять у народу не забрати... Й не знищити, не змити, наче бруд. Вона передалась нам генетично, Й живе у нас завжди з маленьких літ. І буде жити в Україні вічно, То ж хай про це почує цілий світ! Надія Красоткіна